Я Плутон.

Я Плутон.
Далекий и холодный.
Мне достался луч-другой и хватит.
На задворках вечной афтепати
Не вернуться никогда к исходной.

31.01.18

ОЛЕНА

Чорний павук два дні вже нічого не їв і сидів під стріхою, бо надворі таке тріпало світом, що порвало і павутину, і дроти на стовпах, і руберойд на хаті.

Мухи й комарі всі поховалися, ніде нічого живого. Вітер наче й не думав стихати. Суховій обпалював і ламав, злий як дідько, робив пекло на землі посеред літа. А вночі собаки вили так, наче їх хто різав. 

- ой, що ж воно робиться?!.. - бідкалася стара Мотря. - наче біда яка йде... ой, Боже-Божечку... рятуй, Господи...

  Завтра вже три дні як злягла Олена. Раптово. Здоров'я мала добре і за вік не дуже гнула хребта. Все тяг чоловік, вже покійник, Царство йому Небесне. А як нестало, шукала дурних, а ті все робили. Бо мала голос з меду і казала що поможе. І одмовить пристріт, і приворожить кого треба. Добро на добро одним словом. Собою була мила. Чорноока, білозуба, носила витець кіс під жовтою хусткою, ходила рівно й плавно. На старість побіліли коси, одне око примружилося з тої пори, як восени в нього впала якась смітина. 

  Та ніхто чомусь не йшов провідати. А стільком же помагала!  Де вони? Встать не здужає. Лиш чує - кругом хати вітер шепоче: передай... передай...

Кому ж передати, коли ніхто не йде? 

Негода наростала. Надвечір старої яблуні гілляка відчахнулася і впала у вікно. Розбила шибку. Вітер свиснув і шурнув сінешними дверима. В коморі віконце було причинене не на защіб, ним ляснуло і протяг гульнув хатою як свій.

Олена не злякалася, а зраділа. Може, люди побачать, та хтось прийде. А вона ними закличе Мар'янку. Тай передасть. 

- Онуко, подай води. - думала, як заманить до себе дівча.

  Груди розпирало огнем і вже б рада піти на той світ та одні не пускають, а другі не приймають. На землі було біліше, як на небі, бо воно зчорніло і відмовлялося брати мученицю.

  Пробувала кликати - голос колись медовий пересипався піском і розвіявся вітром. А вітер все гув, і рвав, і вив. Ніхто б і не почув, коли б кричала. Муки гострі і страшні намотували нутрощі на колючий дріт. 

  В горлі сохло і пекло, вовки вили й гризлися між собою у животі.

  За що їй таке? Стільки помагала людям! Хіба так справедливо?!

  Селом тріпав вітруган. Всі лягали спати.

  Чорний павук голодний не спав. Він бачив, як з розбитої шибки вилетіла чорна тінь а в хаті застогнала Олена.

  Мар'янка йшла дорогою повз Оленину хату. Все пахло літом і спіли добрі яблука. Славні й соковиті. Ними баба пригощала малу. 

- А-йди, доню, дам тобі спіле яблучко! - кликала солодко і звала рукою в двір. Дитя відчинило хвіртку. Стара пішла в хату.

- Заходь! - почула з сіней.

Зайшла. Баби ніде нема, а посеред хати труна стоїть, повна яблук, с над нею в стелі діра і небо чорне, а з нього яблука в труну падають.

Кинулась од жаху.

Дивний сон.

- Мамо! Треба до баби Олени піти, мо, їй що треба?

- Не здумай! Ніяка вона тобі не родичка! Казала тобі і скільки ще казати, що відьма твоя баба Олена, відьма! Ще поробить чого! 

Ніколи не балакай з нею!

- Вона добра...

- Кобра! Добра, коли що треба! Тільки те й робить, що шукає кому лиха наробити!

  Як приїхала в село так і почалося! Одні біди. Он вже ні саду ні городу не буде скоро, все поламало. Коли б сконала та стихло! Прости Господи... З голоду через неї все село попухне!

  Олена відкрила очі. Всередині клекотало пекло. У ногах хтось сидів.

Великий і тяжкий, аж ліжко перекосилося. Холодний як лід, ногою відчула.

- Добре служила. - почула від гостя.

Її вдарив страх. Однак нікуди вже подітися. Прикута до ліжка, вона бачила, які в нього великі закручені роги. Сопів, як цап перед смертю, підвішений за задні ноги на дереві. Колись такого цапа, тільки вшестеро меншого різав її покійник-чоловік. Тоді кров'ю довго був зальопаний шпориш аж поки злива не пройшла.

- Завтра знайдеш нову слугу мені. Бо як ні... будеш отак мучитись вічно і не вмреш. Не подарую!

  Чорний павук бачив, як починало розвиднятися на сході. Лист одірваного руберойду ляскав по дошках на даху. Світом колотило й не стихало. Він поїв геть усе що назносив собі з павутини в тихі ночі. 

Сьогодні вночі було так холодно, наче мороз вдарив, ледь не задуб.

  Кругом хати побіліло все. Інеєм вкрилося. Стежка біліла під копитами величезного цапа. Чорного, смердючого й страшного. Тільки з очей його витікав магмою вогонь. Він приходив не сам. Свита чортяча стелилася-повзла, вся чернь та гниль Світу Божого, що вдень здається звичайним черв'ям і гаддям, тут служила і гнулася під хазяїном. Де ставав - попеліла земля.

  Пройшов крізь стіну коло розбитого вікна, свита позалазила в дірки, шпарки, більші полізли в комин. 

  Був недовго. В хліві закричав півень, в сусідів другий, селом третій і Оленина хата видихнула тінями. Аж наче просіла в землю од такого полегшення.

  Сусіди третій день радили раду. Кожен боявся йти до знахарки в хату. Всі знали - вона жива. Жива і чекає на нову душу. 

  Лікар був і каже, що нічим не зарадити, вмирає і не може вмерти. Не балакає лиш хрипить і стогне. Горить зсередини.

  Од такого конають недовго, а це ж мука без кінця.

А селу мука від негоди.

  Всі добре знали, що треба робити. 

Скоро сяде сонце.

  Чорний павук якраз біг по горищі. Під його довгими волохатими лапами шелестіла полова, але того ніхто не чув. Дорогу йому перепинив раптово вгрузлий у сміття черевик. На горище влізли по драбині двоє найсміливіших. Вони вправно відбили дошки з даху, далі взялися за найтяжче. Розкривали стелю в хаті.

  Олена чула гуркіт, очі засипала глина і полова. Знала - її звільняють, помагають оддать душу. От тільки кому - не знала. 

  Десь за густими хмарами сонце почало заходити за обрій, коли одірвалася перша дошка. в темній хаті трохи було видно ліжко, а на ньому присипане глиною тіло. В останнє простогнала і видихнула чорний дим. Він піднявся вгору і повільно вилетів через діри в стелі і даху. Там, вище, на нього напав густий темний вир, закрутив, засвистів, завищав, і поніс на болота-очерета.

Раптово стихло, наче час зупинивсь. Люди повиходили на дорогу.

Хлопці заклали назад дошками стелю й дах,  щоб дощі не залили.

  Чорний павук подався плести нові сіті.

  Поховали самотню Олену всім кутком. Замкнули хату та позабивали вікна. 

  Трохи згодом за тином у дворі покійної виріс чортополох. З тієї смітини-насіннини, що біла пташка колись восени кинула їй в око. 

За рік хату освятили і заїхали нові господарі. Зробили ремонт, покосили бур'яни. Виорали на зиму города.

серпень 2017

ЗАПОВІТ

Двояке почуття...
Чи то духовно кріпну, чи вмираю...
Провалля днів... Чи весни.. чи зима?


моє життя -


останнє з дев`яти - дійти до краю.
а що там далі - є щось? чи нема???




12.02.16




Коли я в дорозі далекій погину,
І очі свої утоплю в синє небо,
Карбуйте на тім, під яким я спочину:
" ТІКАЛА ВІД СЕБЕ "

Ніна

Пізньоосінній дощ моросив котру добу, аж пороскисали сніги, що ледь встигли випасти. Під моіми гумовими чоботями місилася липка розкисла глина з могили, що викопали копачі зранку, і так само у всіх, хто місив іі на цвинтарі того дня. 

Небо так затягло, що день став схожий на вечір і сіра густа гума тяглася у вишині над селом.

  Колю ховали молодим. Зібралося немало люду. Двадцять років відмучився на білому світі і з тих двадцяти був щасливий лише ті роки, поки рідна мати була жива. Ніна померла і покинула на чоловіка обох синів - старшого Андрія від першого шлюбу та меншого Миколку - іх спільну дитину. Коля хворів діабетом і треба було глядітися. Мати варила йому дієту, бо на загальних харчах не можна було йому харчуватися. То був найкращий час його життя, доки мати голубила й гляділа, аж поки не пішла. 

 

  Недовго самотився Семен. Старший нерідний син був вже одружений і переіхав до дружини в райцентр. Коля ходив до школи.

Дежа ву сталося в житті іхньому, коли Семен гуляв-гуляв та й знайшов другу Ніну - мачуху.

  Не милувала вона Колі. Бачив те батько та мовчав, любив іі й боявся лишитись один. Ну, так, як зазвичай це буває.

  Друзів Коліних у хату не пускала, як приходили - виганяла, жалівся Коля сусідському хлопцю, з яким ходив в один клас, що знущається мачуха аж до чортиків. Дієтичне дитині не готувала, плювати було ій на те і коли Колю корчив біль, давали лиш ліки, а щодо іжі казала: "хай ість те, що й всі ідять!".

  Не могло так довго тривати. Зжер хлопця діабет. Помер в реанімаціі обласноі лікарні. Привезли, поховали, помянули, відбули горе.

  

  Не прошло й року, а ніби й менше, заходилася Ніна клянчити справляти весілля, щоб законно все було. Казали сусіди: "в сина ноги ще не схололи, а вони, стидомирники, веселяться". Запрягли коней, вбрали бубанцями, вбралися самі і весело поіхали до сільради розписуватись. Знайшлися й ті,  хто не відмовився погуляти та напитися. 

 

Минали роки. Обоє старіли. Старший син приіздив лиш обробити свою латку на городі і зібрати урожай. Більше сварилися і сперечалися, ніж по-доброму. А що взяти? - чужі люди. 

 

Одного дня Ніна робила щось на кухні і втратила свідомість - тиск скакнув. Впала й зламала собі кістку в бедрі. Довго лежала в лікарні на витяжці, потім лікарі сказали іхати додому і виходжуватись. 

Нічого робити не хотіла. Лягла і навіть сидіти відмовлялася. Долежалась до того, що тіло вже не слухалось. Пролежала чотири роки. Сусідка приходила провідувати час від часу та було видно, що вона вже не сприймає і не цікавиться і лиш мовчить або читає книжку. І зовсім неясно було, чи розуміє, а чи ні...

 Одного разу Ніна сказала, що в неі по хаті бігають миші і попросила принести миш'як. Сусідка зовсім безвідмовно набрала вдома трошки отрути, замотала в газету та принесла другого дня.

"Покладіть на поличку" - сказала слаба. 

Інша сусідська молодиця, що приходила допомагати по хаті, пізніше подала 

Ніні той папірець, бо й не знала, що в ньому.

Семен приіхав додому раніше, ніш отрута почала діяти і, побачивши, що сорочка дружини чимось заляпана, здогадався, в чому справа та змусив промитись водою. 

Вже не хотіла жити, бо то було не життя. Одного разу спитала: "за що мені такі муки???..."

Ех...

Наймав до неі доглядальниць, та не тримався ніхто, бо мати справу з таким Семеном ніхто не хтів - любив жінок і не пропускав нагоди причепитись до спідниці.

Якось вже не витримав і вирішив здати кохану в будинок для пристарілих. Дочка відмовилась іхати доглядати. Ніхто нічого Ніні не казав. 

Приіхала швидка і повезла не до лікарні, а в інше місце. Там ій вже все стало зрозуміло - відмовився від неі коханий Сєня. Не потрібна вона нікому.

Не пройшло й місяця - була вже вдома. В труні. Не витримала своєі непотрібноі нікому долі. 

Сусіди клали пізні вересневі квіти кругом покійниці, в хаті пахло васильками потріскували свічки, плакав віск і трохи сестра. Чи корив себе Семен? - Не знаю. 

Сховали Коліну мачуху. Біля першоі Ніни, біля самого.

Андрій навіть на похороні не був. 

Семен живе тепер один. В своі майже вісімдесят хоче собі здорову молодицю. 

Оглох і не чує, коли йду й вітаюся. 

Іноді ганяє десь своім "Москвичем" по селам. Мабуть, шукає собі третю Ніну...

 

 

Листопад 2014.

З Молодика у Повня

ЖИВА

Вже ніколи до тебе я не повернуся.
Бо злетіли над ямою квіти й трава...
Чи жива??? -
Як же так, коли ти поховав...
ТИ МЕНЕ ПОХОВАВ.

До землі пригорнуся,
Навесні-повесні сон-травою проснуся,
Листом неба торкнусь... Я жива...
Я ЖИВА!!!

15.09.14

Так було. Інші покоління.

Очі

Хай обидві сльози мої падають
Все життя тобі аж від учора в сьогодні
В твої очі байдужі, чужі і холодні
І про мене тобі сіллю-біллю нагадують.

Десь співали півні-
Я світанку не бачила.
Він помер у мені.

Знаю, мушу, бо треба,
Все б на світі пробачила,
Та не вбивство моє,

Ні.

7.08.14

Ластівка

 

Міраж

Я до тебе йшла. Ти бачив?  - НІ.
Вже не я. А тінь моя опівдні.
Та, що заблудилася в мені.
Позбирала всі веснянки мідні,
Розпустила коси вогняні.

Спрагла і палаюча. Все та ж.
До півнів зорею опівночі
Падала тобі в блакитні очі.
А опівдні все ніяк не хоче
Поле перейти своє міраж.

8.05.14.

Віра

Помоліться за душу мою тяжку і солону.

Помоліться, допоки живу і тоді, як схолону.

1.06.14

  Олька була відлюдкуватою дівчиною. Однолітки бігали в клуб, а вона на берег ставу під стару вербу. Щотижня приїздила з міста додому, перевдягалась, вечеряла і йшла туди, де за городами чорним дзеркалом дивився у вечірнє небо став.
  Так само і цієї п`ятниці, ледь прийшла зі станції, вхопивши лиш бабиного доброго млинця, вскочила в зручні чуні, накинула на плечі светра і пішла городом у беріг криво втоптаною стежкою. Було вже геть темно. На заході холоділо останнє світло проти ночі, а зірки повиходили поміж хмарів, бо, наче, збиралося на дощ. Вона собі ще в березні розчистила місце під сусідською вербою, яку півколом, як півострівок, омивало водою.
  Стежка сіріла, а обабіч чорніла плямами полита вдень городина.
За городом починалася трава, що стіною стала, наче нагло казала: "спинись!".
Жаби в ставу, як в оркетсровій ямі, аж надривалися, а з греблі було чути водоспад.  Останні хрущі плутались то в траві, то в кленчаках, а ноги збивали першу росу і серце бажало спокою. Подалі від людей.


   Зі старого покинутого глинища, де глину собі вже ніхто давно не копає, бо позаростало бур`янами та дикою бузиною, вийшов Тарас. Тією стежкою ходив з сусіднього хутора через забутий панський сад до села. Його десь на березі з того боку чекає Тетянка, що від батька з матір`ю нипає ночами крізь вікно, щоб двері сінешні не розбрязчали про її походеньки. Батьки проти Тараса й кажуть, що вона розлучниця, що безстидниця, та їй байдуже. Вона його дуже любить. А хто там що каже - хай їм буде. Ну той що, як і намовила один раз зілля і дала йому випити, то ж заради доброго, заради любові... За щастя треба боротися, а не гаяти.
 Вона любить з ним купатися теплими ночами, щоб ніхто не бачив, коло старої кладки, що заросла рогозою, лиш купель лишилась, як для них двох.
 Тарас часто лишав одіж на тому боці, а сам плив до кладки, де вже чекала кохана.


   Ось сидить вона на кладці й прислухається, чи плине до неї іі Тарас. Аж чує - хлюпоче вдалині крадькома. Місяць ще не сходив, проте було ще трохи видно. Хвилі пішли назустріч і показався з води до плечей коханий силует, що пори нічної здавався якимсь чужим, але ж то вночі так завжди - здається все іншим. Таня зраділа, роздяглася і опустила ноги у воду. Тарас підплив і мовчки, міцно схопив її за литки і потяг з кладки, ледь не вереснула від болю. Він любить бавитись і лоскотати її, щоб аж вищала од сміху. Але так грубо, як сьогодні, він ще не жартував, встигла лиш подумати й пірнула під воду.


   Оля сиділа під вербою, годувала комарів, додому не поспішала. Вже й дрімота стала нападати, тиша й спокій співали колискову... Раптово стрепенулась, як зі сну, коли щось велике шубовснуло об воду. Зітхнула, підняла очі в небо, а там зірок... в ставу піску скільки нема, як там зірок...
Дивилася на одну довго-довго, та мерехтіла, міняла кольори, тріпотіла, ворушилася і згасла... Якось дивно Олі стало. Довго ще чекала - може, хмара найшла? Кажуть, що недобрий знак... Та цур йому! Скільки вже можна. Настраждалася!


   Тарас весь день до самого вечора гріб сіно на городі і трохи перегрівся. У воду не хотілося, - була легка гарячка, боявся судороги. В обхід до Тетяниної кладки берегом було далеко, а через весь став пливти не брався. Пішов кругом. Село світило вікнами і поміж всіх вікон тих знайшов-згадав Оліну хату, та в її вікні було темно.
Покинув Олю заради Тетянки перед самим весіллям. "Серцю не накажеж" - все виправдовувався перед собою. Чи перед Господом... Та "Якось переживе", - все думав, бо кожен має думати лиш за своє щастя.
І тут-таки вирішив все ж подуркувати з Танею, до кладки вже було близько, лиш обпливти поза очеретами. Зняв одяг, кинув на кущ і поліз у воду.
Оля все те бачила, але не пізнала, хто. Вже рік не показувалась на люди, бо нічого про зрадника чути не хотіла. А бачити тим більш.
 У цій біді її раніше підтримувала близька, як рідна, пожружка Віра, поки жива була. Втопилась два роки тому в цьому ж ставу на Івана Купалу. І чого тільки полізла у воду разом з хлопцями... Вєрка була веселою і дружньою з усіма, з хлопцями товаришувала, як з дівчатами, щей краще. Душа будь-якої компанії, дівка-дзига, гарна, доброзичлива і вірна в дружбі, і добрим словом, і ділом завжди допоможе. Та вже не допоможе... Бо й після Тараса вже не було до кого голову прихилити. Віра часто Олі сниться русалкою. Вона щоразу каже, що Тарас заплатить за зраду і Оля кидається аж холодна.


   Тарас плив до кладки по протоці попід рогозою, де на нього чекає Таня. Попереду хлюпнуло і побачив, як вона вже пливе йому назустріч. А ось вона вже й на відстані руки. Тільки коси по воді на хвилях розіслалися, як зелена ковила в степу. А очі чорніші за ніч. Ось і обійняла, холодна, як лід... - "мабуть, змерзла, поки чекала..." - подумав про себе. Холодна і тяжка, як камінь. Обвила руками йому шию, аж подих затисло. Потягла під воду. Вчепилася в плечі, як яструб у птицю, й не пускає. Відчув лиш, як вода заповняє груди, аж по жилах тече. В очах спалахнули червоні Купальські вогні і згасли.

 
  Віра виконала свою обіцянку перед подругою. І з тих пір перестала їй снитися.

Y.P.
травень-червень 2014.

Спасибі

Все можна пережити. І росу
Наранок вип'є сонце в білу вись.
Хреста Твого приймаю і несу,
Бо Ти ж мого так само ніс колись...

Спинився дощ. І хвилі стишив став.
В далекий шлях зозуля знов кує...
Спасибі, Господи, за все, що в мене є,
За все, що Ти мені в сьогодні дав.

31.05.14
Y.P.

Хіба?

Хіба страшно лягати в холодну труну,
Коли Янгол ще грає в останню струну?
Хіба важко лишати й кидати усе,
Коли щастя вже більше воно не несе?
Хіба силою треба з собою тягти
Того, хто не хоче більш поруч іти?
Хіба краще на світі від того щось є,
Що Господь від колиски дає?
Хіба хрест той настільки тяжкий,
Як за спиною чорні з гріхами мішки?
Хіба шкода віддати неварте життя
За те справжнє і вічне буття?

Хіба вчора й сьогодні це я?
То вже з зеркала дивиться доля моя.

19/05/14

Сни

Доплітай сни Місяцю холодні.
Вечір цей байдужий доживай.
Гронами конвалій відцвітай. 

І тягни з глибокої безодні
У сітях своїх шляхи Господні.
Серед них знайдеш дорогу в Рай.

18.05.14

Травень у кварті

Літаргія

Цвіла і всохла вишня моя біла.
Лиш вітер чуй, - сичить, немов змія.
І зовсім не мовчу до тебе я.
То я до тебе просто оніміла.

І я не сплю. Бо все ще наяву.
Воно й не сон, скоріше літаргія.
Я не померла, як моя надія,
Я просто більш для тебе не живу.

8/05/14

Забудь.

Хитаючись, вишні торкали
Пелюстками попід вікном
Тюльпанів рожеві бокали,
Налиті дощем, як вином.

І пахло бузком з-поза хати,
І щойно настав Молодик.
Забудь мене, доки одвик.
І більше не пробуй згадати.

1.05.14

Аяврик. Бабин котичок.

Ріка життя

Настане час і випустимо птаху
В розчинене вікно своїх грудей.
Бо треба йти й від дорогих людей.
Уміти йти, бо прах іде до праху.

Життя ріка і берег-оберіг.
Все хочем в небо лебедем злетіти.
Забули, що Землі своєї діти?
- До праху прах. Вона чекає всіх.

7.05.14

Думала

А я вже думала, що ти - це мій причал...
А ти мені у відповідь мовчав.
Там холодно мені, де твоє серце,
Аби ж йому пекти-горіти перцем...
Ти мій гіркий з чужого саду молочай.
Прощай.

26-28.04.14

кАМІНЬ.

Відцвіли і облетіли сливи.
Намело пелюсток у вікно.
Чи щасливий ти, чи нещасливий,
Не питаю, бо мені вже всеодно.

Відбула своє весілля біла вишня.
І немає вже нікого, щоб навік.

Хай дає тобі Господь ледь не щорік,
Щоб женився ти щомісяця й щотижня.

19-21.04.14

Нема

а я - твій хрест, що нести аж до скону.
І вже не кинеш - в тебе я вросла.
Усю любов, отруєну й солону,
тобі я разом з серцем віддала.
************************************************************

Тобі я вже була чужа, а ти мені ще рідний.
Тоді ще наді мною догорало сонце.
Якщо мене колись зустрінеш, то спитаєш, хто це,
Побачиш-не пізнаєш.
Ти того не гідний,
Рідний...
*************************************************************

Нічого від тебе я більше не хочу,
Із рук твоїх їсти - не можу труїтися.
Не треба на серці моєму чаїтися,
Бо в ньому я болем своїм кровоточу..
Ти їв його, очі мої випиваючи,
З глибин витікаючи аквамаринами...
Штовхаю себе із простою годинами,
Лишившись з тобою, від себе тікаючи...
**************************************************************

Я для тебе померла.
Ти для мене помер.
Так буває. І  зовсім
Вже не важко тепер.
Ми продовжуєм жити.
Не розтала зима,
Бо нема чим любити -
В грудях серця нема.
**************************************************************
15-16.04.14

ПоТВОРець

Творіння чи Творець? А чи Потвора?
Кричить у світ про те, що є воно.
Його буденна звична непокора
Дивитись змушує в зіпсоване панно.

Старанно стримуйся, шукай, що ж в тому є.
Та пам`ятай, що кожному - своє.

13.04.14

Весільно

Прибралися весільно білі вишні,
До шлюбу знов зібралась алича.
Скорботно так, що в нас з тобою вийшло
Лиш загасити зорі у очах.

13.04.14

прикмета

Зніміле джерело. Суха криниця.
Коли уперше стрінеш по весні,
Як одинока берегами йде буслиця,
То рік самотня будеш. А чи ні?
Не слухай більш.
Не каламуть струмка.
То просто вицвіла прикмета є така.

11.04.14

Надвечір

Солодкий джміль в квітучій абрикосі
Надвечір стих, хоч і дзижчати звик.
Він засинає, а у небо досі
Цукрово вріс сповнілий Молодик.

Y.P.
6.04.14

Дивися

Дивися, світе, як тепер нам жити...
Порізав струни стомлений смичок.
Дивись і плач, як впали твоі діти,
І засвітилися мільйонами свічок.

Дивися в очі ім, вогням на полі бою,
Дивись тепер, і згадуй, як забув,
Всіх тих, хто мріяв поруч йти з тобою,
Усіх, з ким, відвернувшись, ти не був!

24/02/14

Прости нас, Батьківщино

Моя стражденна бідна Батьківщина...
Твої герої у тобі навіки.
Закрились іхні стомлені повіки
За тебе вільну, вічну і єдину.

Прости нам всі ті викопані ями,
Що у землі твоїй ми наробили...
То ми тобі героїв віддавали,
Які тебе так віддано любили...

22/02/14

Ями

Нахилился калина, не від снігу, не від граду,
Не од вітру гнеться долі і немає їй тепла:
У холодну рідну землю, за свободу і за правду
У глибоку темну яму мати сина віддала.

Мами... Мами... Ніжні струни обірвались ваші вчора
І на розум ваш солоний опустилися дими...
Бо синів додому в трунах повернула вам Потвора
І тепер ви тільки ладні слідом падати в ями...

© Yarina Perelesnik
21/02/14

Літавиця

Було вже геть поночі.
Глибокий тихий серпневий вечір скликав зорі угорі.
У дворі тихо брязнула клямка на хвіртці. Дід Петро вів старого велосипеда до хліва. Поставив, замкнув і пішов у хату.
Тихо роздягнувся потемки і ліг. Дуже боліла голова. Наче хто довбав йому висок. Стогін вирвався з грудей і з кожним видихом роздирав сонну хату. Баба кинулась од того і почала питати, що болить. "Голова..." - важко відповів. Вона бігом знайшла від болю порошка, дала води тай наче вляглися.
 Тієї ночі йому снилось дитинство, з самої колиски, далі юність, парубкування, весілля, діти, внуки... І геть усе, що в житті було за шістдесят три роки.

 ***

Вадим віз Сергія на рамі велосипеда. Палили цигарки, гіготіли, лаялися. Чи то од дівчат їхали, чи до дівчат. Було зовсім темно, але ж дві пари молодих очей...
Хтось їхав назустріч так само - на двох колесах. Спочатку рівно, потім став хилитись в їх бік, та вони того не помічали. Тільки відчули, як зачепились за щось. Крутнуло, потягло вбік і всі разом опинились долі. Оговтались, як почали пекти здерті коліна й долоні. Поряд лежав якийсь дядько. Присвітили запальничкою - незнайомий.
 - Е, діду, вставайте! - трясли йому плечі налякані хлопці.
Дід прийшов до тями, трохи підвівся. 
 - Ви хто? Як Вас звати?
 - Не знаю... 
 - А де живете?
 - Не знаю...
Взяли його попід руки й повели в той бік, куди їхав.
Молодь сиділа на лавці в кінці вулиці. Спитали в них, чий дід. Сусідська дівчина впізнала діда Петра і показала, де живе. Довели гуртом до двору. Далі він пішов сам, так, як за звичкою це робив щовечора.

 ***

  Тітка Одарка не вмовкала. Торочила й торочила, щось питала і сама відповідала, не давала вставити ані слова. Любила побалакати - хлібом не годуй. Ще ніхто її досі не перебалакав. Налила племіннику чарчину до вечері. Щовечора він навідувався до братової хати, що від тітки через дорогу, щоб погодувати курей, бо той поїхав до Києва по пенсію. Тай зайшов провідати тітку, бо живе одна, бо як не зайдеш - буде сердитись. 
  Поседіли ще трохи тай додому пора.
Дід Петро крутив педалі велосипеда по асфальтованій сільській вулиці і думав за своє. Хотілося спати. Слабкість і втома напали разом і закривали очі.
  Аж раптом побачив, як летять назустріч дві жаринки, зливаються в одну... Вона росте, розгоряється, палає... Витягується вгору і вже видно, що то постать людська, вся горить, ніч засвічує, іскрами сипле, кричить і тягне до нього свої розжарені руки з довгими пальцями, закриває йому очі і пече, що від того аж дурно, проте якось тепло і томно... Вже з закритими очима бачив, як здійнялась вгору палаюча діва, зробилась далекою зіркою і згасла...

 ***

Третього дня ховали діда Петра.
Сонце світило вгорі, але він того вже не бачив, а якби й бачив, то сказав би, що воно не світить, а жевріє проти того світла, що бачив він.
І наче хтось переказав... Раптом найшов Місяць повний і затулив світ аж стало темно. Люди піднімали голови і спостерігали таке рідкісне Сонячне затемнення, що буває раз на тисячу років. Поки дійшли до цвинтаря, розвиднілося.
Поховали, пом'янули.
А увечері десь за обрієм знов не стало двох зірок на небі - одна впала, друга згасла...

15-16/02/14
  

Ти мені не чужий. Повертайся, приходь і лишайся.
Не боюсь, як і поглядом знову надріжеш мене без ножа.
Ти, щоразу, як чуєш мій голос востаннє - прощайся, 
Бо боюся, що я тобі вже безнадійно чужа...

29.01.14

Мені тебе не вистачає дуже.
Схолов гіркий і терпкий чорний чай.
Не ти сказав, а погляд твій байдужий:
"Я більше не люблю тебе. Прощай."

1.02.14

Вчорашні Катерини. Пам`яті К.В. Білокур

Дякую, що серце у теплі
Від сузір`я цвіту понад тином.
Дякую за КОСМОС на Землі,
Дорога і вічна Катерино.

© Yarina Perelesnik
8/12/13