Було вже геть поночі.
Глибокий тихий серпневий вечір скликав зорі угорі.
У дворі тихо брязнула клямка на хвіртці. Дід Петро вів старого велосипеда до хліва. Поставив, замкнув і пішов у хату.
Тихо роздягнувся потемки і ліг. Дуже боліла голова. Наче хто довбав йому висок. Стогін вирвався з грудей і з кожним видихом роздирав сонну хату. Баба кинулась од того і почала питати, що болить. "Голова..." - важко відповів. Вона бігом знайшла від болю порошка, дала води тай наче вляглися.
Тієї ночі йому снилось дитинство, з самої колиски, далі юність, парубкування, весілля, діти, внуки... І геть усе, що в житті було за шістдесят три роки.
***
Вадим віз Сергія на рамі велосипеда. Палили цигарки, гіготіли, лаялися. Чи то од дівчат їхали, чи до дівчат. Було зовсім темно, але ж дві пари молодих очей...
Хтось їхав назустріч так само - на двох колесах. Спочатку рівно, потім став хилитись в їх бік, та вони того не помічали. Тільки відчули, як зачепились за щось. Крутнуло, потягло вбік і всі разом опинились долі. Оговтались, як почали пекти здерті коліна й долоні. Поряд лежав якийсь дядько. Присвітили запальничкою - незнайомий.
- Е, діду, вставайте! - трясли йому плечі налякані хлопці.
Дід прийшов до тями, трохи підвівся.
- Ви хто? Як Вас звати?
- Не знаю...
- А де живете?
- Не знаю...
Взяли його попід руки й повели в той бік, куди їхав.
Молодь сиділа на лавці в кінці вулиці. Спитали в них, чий дід. Сусідська дівчина впізнала діда Петра і показала, де живе. Довели гуртом до двору. Далі він пішов сам, так, як за звичкою це робив щовечора.
***
Тітка Одарка не вмовкала. Торочила й торочила, щось питала і сама відповідала, не давала вставити ані слова. Любила побалакати - хлібом не годуй. Ще ніхто її досі не перебалакав. Налила племіннику чарчину до вечері. Щовечора він навідувався до братової хати, що від тітки через дорогу, щоб погодувати курей, бо той поїхав до Києва по пенсію. Тай зайшов провідати тітку, бо живе одна, бо як не зайдеш - буде сердитись.
Поседіли ще трохи тай додому пора.
Дід Петро крутив педалі велосипеда по асфальтованій сільській вулиці і думав за своє. Хотілося спати. Слабкість і втома напали разом і закривали очі.
Аж раптом побачив, як летять назустріч дві жаринки, зливаються в одну... Вона росте, розгоряється, палає... Витягується вгору і вже видно, що то постать людська, вся горить, ніч засвічує, іскрами сипле, кричить і тягне до нього свої розжарені руки з довгими пальцями, закриває йому очі і пече, що від того аж дурно, проте якось тепло і томно... Вже з закритими очима бачив, як здійнялась вгору палаюча діва, зробилась далекою зіркою і згасла...
***
Третього дня ховали діда Петра.
Сонце світило вгорі, але він того вже не бачив, а якби й бачив, то сказав би, що воно не світить, а жевріє проти того світла, що бачив він.
І наче хтось переказав... Раптом найшов Місяць повний і затулив світ аж стало темно. Люди піднімали голови і спостерігали таке рідкісне Сонячне затемнення, що буває раз на тисячу років. Поки дійшли до цвинтаря, розвиднілося.
Поховали, пом'янули.
А увечері десь за обрієм знов не стало двох зірок на небі - одна впала, друга згасла...
15-16/02/14
Глибокий тихий серпневий вечір скликав зорі угорі.
У дворі тихо брязнула клямка на хвіртці. Дід Петро вів старого велосипеда до хліва. Поставив, замкнув і пішов у хату.
Тихо роздягнувся потемки і ліг. Дуже боліла голова. Наче хто довбав йому висок. Стогін вирвався з грудей і з кожним видихом роздирав сонну хату. Баба кинулась од того і почала питати, що болить. "Голова..." - важко відповів. Вона бігом знайшла від болю порошка, дала води тай наче вляглися.
Тієї ночі йому снилось дитинство, з самої колиски, далі юність, парубкування, весілля, діти, внуки... І геть усе, що в житті було за шістдесят три роки.
***
Вадим віз Сергія на рамі велосипеда. Палили цигарки, гіготіли, лаялися. Чи то од дівчат їхали, чи до дівчат. Було зовсім темно, але ж дві пари молодих очей...
Хтось їхав назустріч так само - на двох колесах. Спочатку рівно, потім став хилитись в їх бік, та вони того не помічали. Тільки відчули, як зачепились за щось. Крутнуло, потягло вбік і всі разом опинились долі. Оговтались, як почали пекти здерті коліна й долоні. Поряд лежав якийсь дядько. Присвітили запальничкою - незнайомий.
- Е, діду, вставайте! - трясли йому плечі налякані хлопці.
Дід прийшов до тями, трохи підвівся.
- Ви хто? Як Вас звати?
- Не знаю...
- А де живете?
- Не знаю...
Взяли його попід руки й повели в той бік, куди їхав.
Молодь сиділа на лавці в кінці вулиці. Спитали в них, чий дід. Сусідська дівчина впізнала діда Петра і показала, де живе. Довели гуртом до двору. Далі він пішов сам, так, як за звичкою це робив щовечора.
***
Тітка Одарка не вмовкала. Торочила й торочила, щось питала і сама відповідала, не давала вставити ані слова. Любила побалакати - хлібом не годуй. Ще ніхто її досі не перебалакав. Налила племіннику чарчину до вечері. Щовечора він навідувався до братової хати, що від тітки через дорогу, щоб погодувати курей, бо той поїхав до Києва по пенсію. Тай зайшов провідати тітку, бо живе одна, бо як не зайдеш - буде сердитись.
Поседіли ще трохи тай додому пора.
Дід Петро крутив педалі велосипеда по асфальтованій сільській вулиці і думав за своє. Хотілося спати. Слабкість і втома напали разом і закривали очі.
Аж раптом побачив, як летять назустріч дві жаринки, зливаються в одну... Вона росте, розгоряється, палає... Витягується вгору і вже видно, що то постать людська, вся горить, ніч засвічує, іскрами сипле, кричить і тягне до нього свої розжарені руки з довгими пальцями, закриває йому очі і пече, що від того аж дурно, проте якось тепло і томно... Вже з закритими очима бачив, як здійнялась вгору палаюча діва, зробилась далекою зіркою і згасла...
***
Третього дня ховали діда Петра.
Сонце світило вгорі, але він того вже не бачив, а якби й бачив, то сказав би, що воно не світить, а жевріє проти того світла, що бачив він.
І наче хтось переказав... Раптом найшов Місяць повний і затулив світ аж стало темно. Люди піднімали голови і спостерігали таке рідкісне Сонячне затемнення, що буває раз на тисячу років. Поки дійшли до цвинтаря, розвиднілося.
Поховали, пом'янули.
А увечері десь за обрієм знов не стало двох зірок на небі - одна впала, друга згасла...
15-16/02/14
Немає коментарів:
Дописати коментар