ОЛЕНА

Чорний павук два дні вже нічого не їв і сидів під стріхою, бо надворі таке тріпало світом, що порвало і павутину, і дроти на стовпах, і руберойд на хаті.

Мухи й комарі всі поховалися, ніде нічого живого. Вітер наче й не думав стихати. Суховій обпалював і ламав, злий як дідько, робив пекло на землі посеред літа. А вночі собаки вили так, наче їх хто різав. 

- ой, що ж воно робиться?!.. - бідкалася стара Мотря. - наче біда яка йде... ой, Боже-Божечку... рятуй, Господи...

  Завтра вже три дні як злягла Олена. Раптово. Здоров'я мала добре і за вік не дуже гнула хребта. Все тяг чоловік, вже покійник, Царство йому Небесне. А як нестало, шукала дурних, а ті все робили. Бо мала голос з меду і казала що поможе. І одмовить пристріт, і приворожить кого треба. Добро на добро одним словом. Собою була мила. Чорноока, білозуба, носила витець кіс під жовтою хусткою, ходила рівно й плавно. На старість побіліли коси, одне око примружилося з тої пори, як восени в нього впала якась смітина. 

  Та ніхто чомусь не йшов провідати. А стільком же помагала!  Де вони? Встать не здужає. Лиш чує - кругом хати вітер шепоче: передай... передай...

Кому ж передати, коли ніхто не йде? 

Негода наростала. Надвечір старої яблуні гілляка відчахнулася і впала у вікно. Розбила шибку. Вітер свиснув і шурнув сінешними дверима. В коморі віконце було причинене не на защіб, ним ляснуло і протяг гульнув хатою як свій.

Олена не злякалася, а зраділа. Може, люди побачать, та хтось прийде. А вона ними закличе Мар'янку. Тай передасть. 

- Онуко, подай води. - думала, як заманить до себе дівча.

  Груди розпирало огнем і вже б рада піти на той світ та одні не пускають, а другі не приймають. На землі було біліше, як на небі, бо воно зчорніло і відмовлялося брати мученицю.

  Пробувала кликати - голос колись медовий пересипався піском і розвіявся вітром. А вітер все гув, і рвав, і вив. Ніхто б і не почув, коли б кричала. Муки гострі і страшні намотували нутрощі на колючий дріт. 

  В горлі сохло і пекло, вовки вили й гризлися між собою у животі.

  За що їй таке? Стільки помагала людям! Хіба так справедливо?!

  Селом тріпав вітруган. Всі лягали спати.

  Чорний павук голодний не спав. Він бачив, як з розбитої шибки вилетіла чорна тінь а в хаті застогнала Олена.

  Мар'янка йшла дорогою повз Оленину хату. Все пахло літом і спіли добрі яблука. Славні й соковиті. Ними баба пригощала малу. 

- А-йди, доню, дам тобі спіле яблучко! - кликала солодко і звала рукою в двір. Дитя відчинило хвіртку. Стара пішла в хату.

- Заходь! - почула з сіней.

Зайшла. Баби ніде нема, а посеред хати труна стоїть, повна яблук, с над нею в стелі діра і небо чорне, а з нього яблука в труну падають.

Кинулась од жаху.

Дивний сон.

- Мамо! Треба до баби Олени піти, мо, їй що треба?

- Не здумай! Ніяка вона тобі не родичка! Казала тобі і скільки ще казати, що відьма твоя баба Олена, відьма! Ще поробить чого! 

Ніколи не балакай з нею!

- Вона добра...

- Кобра! Добра, коли що треба! Тільки те й робить, що шукає кому лиха наробити!

  Як приїхала в село так і почалося! Одні біди. Он вже ні саду ні городу не буде скоро, все поламало. Коли б сконала та стихло! Прости Господи... З голоду через неї все село попухне!

  Олена відкрила очі. Всередині клекотало пекло. У ногах хтось сидів.

Великий і тяжкий, аж ліжко перекосилося. Холодний як лід, ногою відчула.

- Добре служила. - почула від гостя.

Її вдарив страх. Однак нікуди вже подітися. Прикута до ліжка, вона бачила, які в нього великі закручені роги. Сопів, як цап перед смертю, підвішений за задні ноги на дереві. Колись такого цапа, тільки вшестеро меншого різав її покійник-чоловік. Тоді кров'ю довго був зальопаний шпориш аж поки злива не пройшла.

- Завтра знайдеш нову слугу мені. Бо як ні... будеш отак мучитись вічно і не вмреш. Не подарую!

  Чорний павук бачив, як починало розвиднятися на сході. Лист одірваного руберойду ляскав по дошках на даху. Світом колотило й не стихало. Він поїв геть усе що назносив собі з павутини в тихі ночі. 

Сьогодні вночі було так холодно, наче мороз вдарив, ледь не задуб.

  Кругом хати побіліло все. Інеєм вкрилося. Стежка біліла під копитами величезного цапа. Чорного, смердючого й страшного. Тільки з очей його витікав магмою вогонь. Він приходив не сам. Свита чортяча стелилася-повзла, вся чернь та гниль Світу Божого, що вдень здається звичайним черв'ям і гаддям, тут служила і гнулася під хазяїном. Де ставав - попеліла земля.

  Пройшов крізь стіну коло розбитого вікна, свита позалазила в дірки, шпарки, більші полізли в комин. 

  Був недовго. В хліві закричав півень, в сусідів другий, селом третій і Оленина хата видихнула тінями. Аж наче просіла в землю од такого полегшення.

  Сусіди третій день радили раду. Кожен боявся йти до знахарки в хату. Всі знали - вона жива. Жива і чекає на нову душу. 

  Лікар був і каже, що нічим не зарадити, вмирає і не може вмерти. Не балакає лиш хрипить і стогне. Горить зсередини.

  Од такого конають недовго, а це ж мука без кінця.

А селу мука від негоди.

  Всі добре знали, що треба робити. 

Скоро сяде сонце.

  Чорний павук якраз біг по горищі. Під його довгими волохатими лапами шелестіла полова, але того ніхто не чув. Дорогу йому перепинив раптово вгрузлий у сміття черевик. На горище влізли по драбині двоє найсміливіших. Вони вправно відбили дошки з даху, далі взялися за найтяжче. Розкривали стелю в хаті.

  Олена чула гуркіт, очі засипала глина і полова. Знала - її звільняють, помагають оддать душу. От тільки кому - не знала. 

  Десь за густими хмарами сонце почало заходити за обрій, коли одірвалася перша дошка. в темній хаті трохи було видно ліжко, а на ньому присипане глиною тіло. В останнє простогнала і видихнула чорний дим. Він піднявся вгору і повільно вилетів через діри в стелі і даху. Там, вище, на нього напав густий темний вир, закрутив, засвистів, завищав, і поніс на болота-очерета.

Раптово стихло, наче час зупинивсь. Люди повиходили на дорогу.

Хлопці заклали назад дошками стелю й дах,  щоб дощі не залили.

  Чорний павук подався плести нові сіті.

  Поховали самотню Олену всім кутком. Замкнули хату та позабивали вікна. 

  Трохи згодом за тином у дворі покійної виріс чортополох. З тієї смітини-насіннини, що біла пташка колись восени кинула їй в око. 

За рік хату освятили і заїхали нові господарі. Зробили ремонт, покосили бур'яни. Виорали на зиму города.

серпень 2017