Люди міняють житло, бо прагнуть кращого.
Коли мені було одинадцять, мене ніхто не питав. Міняли шило на мило, бо так складалася сімейні обставини. Розлучались батьки. Того ж року восени помер батько. Той рік забрав у мене багато, нахромивши іржавою виделкою шмат мого дитинства і спокою.
То був сухий спекотний літній день, коли з квартири вже були винесені меблі і статки надвір. Я стояла біля калини, що колись під вікном посадила мама і не розуміла, нащо то все. Житло було державне, ніхто за нього більш не балакав... А воно і досі сниться мені. Сниться часто, наче я хочу зайти до себе в квартиру і не можу, бо нема ключа, а то сниться, наче вона до сих пір наша, і мене розбирає така радість, що я, мабуть, і уві сні посміхаюся, бо знаю, що мені є куди повернутись і прийти, бо знаю, що воно МОЄ, як і мало бути. І стає мені тепло, спокійно і щасливо... А, буває, вдається, що там хтось інший живе і я ридаю крізь сон, бо не можу потрапити додому.
Але ще жодного разу я не змогла туди зайти. Як і вчора наяву. Але не як сьогодні увісні.
Вчора була Паска.
Кудись тягло... Понесли мене ноги до того старого аварійного будинку, де досі живуть декілька сімей, що не мали нагоди побудуватись окремо.
Він, як колись, з фасаду - червоноцегляний і сонячний, підфарбований чиїмись небайдужими руками, так і стоїть проти обідняшнього сонця і світиться, як завжди. Моє вікно над тією ж калиною вже давно не таке гарне, ціле і чисте, але таке ж рідне... Мама завжди казала, що там не було нічого хорошого. З матеріальної сторони повсякденних благ - так, але з іншого боку, що неможливо пояснити - то ж моя перша батьківщина і ніхто не зрозуміє мене, нажаль. Та я й не кажу. Лиш іноді розказую, що сниться. Наранок потому важко й боляче. Ніби-то хвороба моя така... Господи, як же воно болить... Всі думки займає.
Наважилася зайти у під'їзд. Останній, хто жив у моїй квартирі - вкоротив собі удавкою віку молодого. Після того двері замкнули від вандалів. Крізь добру шпарину в не раз лагодженому замку було видно двері в кімнату, за якими поза шторою я ховалася малою. Напівздертий червоний ленолеум, що з роками, мабуть, просто порвався під чужими ногами. Незрозуміла обстановка... Мені б у руки фарби і я б намалювала свою кімнату і все, що в ній було до деталей. Колись я так і зроблю, бо лише в пам'яті є про те картина - ні знімків, нічого крім того, що в голові моїй. Але я точно знаю одне - поки я туди не зайду, поки я там не виплачусь, все те снитиметься мені до кінця. Бо людину тягне до витоків. І щемить, і болить.
А сьогодні нарешті наснилось, що я зайшла в свою колишню, гарну, рідну квартиру і хоч вона не схожа була на себе, а навіть ще краща, спалось мені там, як у колисці, і не важливо було, хто стелив...
© Yarina Perelesnik
6.05.13
Коли мені було одинадцять, мене ніхто не питав. Міняли шило на мило, бо так складалася сімейні обставини. Розлучались батьки. Того ж року восени помер батько. Той рік забрав у мене багато, нахромивши іржавою виделкою шмат мого дитинства і спокою.
То був сухий спекотний літній день, коли з квартири вже були винесені меблі і статки надвір. Я стояла біля калини, що колись під вікном посадила мама і не розуміла, нащо то все. Житло було державне, ніхто за нього більш не балакав... А воно і досі сниться мені. Сниться часто, наче я хочу зайти до себе в квартиру і не можу, бо нема ключа, а то сниться, наче вона до сих пір наша, і мене розбирає така радість, що я, мабуть, і уві сні посміхаюся, бо знаю, що мені є куди повернутись і прийти, бо знаю, що воно МОЄ, як і мало бути. І стає мені тепло, спокійно і щасливо... А, буває, вдається, що там хтось інший живе і я ридаю крізь сон, бо не можу потрапити додому.
Але ще жодного разу я не змогла туди зайти. Як і вчора наяву. Але не як сьогодні увісні.
Вчора була Паска.
Кудись тягло... Понесли мене ноги до того старого аварійного будинку, де досі живуть декілька сімей, що не мали нагоди побудуватись окремо.
Він, як колись, з фасаду - червоноцегляний і сонячний, підфарбований чиїмись небайдужими руками, так і стоїть проти обідняшнього сонця і світиться, як завжди. Моє вікно над тією ж калиною вже давно не таке гарне, ціле і чисте, але таке ж рідне... Мама завжди казала, що там не було нічого хорошого. З матеріальної сторони повсякденних благ - так, але з іншого боку, що неможливо пояснити - то ж моя перша батьківщина і ніхто не зрозуміє мене, нажаль. Та я й не кажу. Лиш іноді розказую, що сниться. Наранок потому важко й боляче. Ніби-то хвороба моя така... Господи, як же воно болить... Всі думки займає.
Наважилася зайти у під'їзд. Останній, хто жив у моїй квартирі - вкоротив собі удавкою віку молодого. Після того двері замкнули від вандалів. Крізь добру шпарину в не раз лагодженому замку було видно двері в кімнату, за якими поза шторою я ховалася малою. Напівздертий червоний ленолеум, що з роками, мабуть, просто порвався під чужими ногами. Незрозуміла обстановка... Мені б у руки фарби і я б намалювала свою кімнату і все, що в ній було до деталей. Колись я так і зроблю, бо лише в пам'яті є про те картина - ні знімків, нічого крім того, що в голові моїй. Але я точно знаю одне - поки я туди не зайду, поки я там не виплачусь, все те снитиметься мені до кінця. Бо людину тягне до витоків. І щемить, і болить.
А сьогодні нарешті наснилось, що я зайшла в свою колишню, гарну, рідну квартиру і хоч вона не схожа була на себе, а навіть ще краща, спалось мені там, як у колисці, і не важливо було, хто стелив...
© Yarina Perelesnik
6.05.13
Немає коментарів:
Дописати коментар