З кожним днем біля нашого сільського цвинтаря все більше збирається машин. Гребуться, сапають, копають, ставлять пам'ятники і надгробки, садять квіти, фарбують огради й хрести, рвуть собі печінки, щоб раз на рік віддати борги перед тими, хто спочив навіки, а головне - щоб було не гірше, як у людей! Що, певно, найважливіше. Багато хто любить повипендритись і тут. Через тиждень після Пасхи настане день, коли зберуться разом і живі і мертві, та то не Страшний Суд буде, а щорічна Поминальна Неділя, хоч суд буде... А точніше пересуди людські. І щороку одне й те ж, тільки вбрання міняють ті, хто ціни собі не складе, для котрих це свято подвійне, бо щей можна похизуватися як на показі мод. Готується все заздалегідь. І розклад такий:
по-перше, треба приіхати на машині. І для тих, в кого вона щороку нова, головне паркуватись там, де найбільше людей буде бачити. Неостаннє - які квітки принести такі, щоб втерти носа іншим, найдорожчі цукерки, лампадки, райдужноголові паски і химерні, різнокольорові крашанки-писанки, бо що люди подумають та скажуть?! Та головне - начепити все своє золото, що є - скільки б не було ланцюжків - всі на себе, і обов'язково модне нове шмаття, зробити шикарну зачіску і макіяж (наче на весілля), та заткнути всіх за пояс, бо ось яка я - дивіться і заздріть! - живу краще за всіх і з жиру бішуся, а тут щей така нагода в один день одразу всім себе показать! І так багато хто забуває куди і чого прийшов....
Для одних Гробки - це можливість побачитися з тими, кого рідко зустрічаєш, і то в радість насправді, а для інших - хлібом не годуй,- дай роздивиться, хто в чому вдягнений явився і з ким, щоб пообговорювати і пообсирати а потім ще й набратись нахабності і по-сусідськи ніби підійти, похристосатись, завести розмову, мовляв, як життя-буття ваше, бо дуже за вас нам неоднаково, ледь як не рідним... одним словом, влізти в сраку без мила, а насправді ближче роздивитись що в кого на шиї-вухах висить та на пальцях блищить, бо здалеку погано видко, та спитати, чи вийшла заміж і де робить, і скільки заробляє.
Коли батюшка закінчує правити, машини різко починають роз'іжджатися, бо кожен хоче виїхати по-хитрому раніш за всіх на Київ, щоб не потрапити в пробку, бо по селах так само всі рвуть колеса на столицю, і однак разом стоять в заторі, що починається з-під Житомира і затягується в самий Київ, бо всі дуже розумні одночасно.
Автівки зникають, а ті, кому нема куди спішити, сідають між могилами і починають поминати. То окреме дійство і теж варте конкурсу "хто кращий", але коли перехиляється вже друга, судді зникають і вже то всьо стає неважливим. Таке собі продовження майовки, тільки без мангалів, бо й інколи починають співати застольних-народних, веселих-хороводних.
Кладовище тріпоче всіма кольорами веселки тих штучних квітів і вінків, що люд придумав нести на місця пам'яті, щоб хоч якось чи то звеселити, чи розбавити той жовтий і гіркий, пекучий і терпкий, як квіти чистотілу, біль втрат, що в кожного свій і ніби найтяжчий, ніби найстрашніший, а інколи подивишся - а в когось він ще гірший, ще важчий... І тоді починаєш розуміти, що кожен має свій хрест, і саме такий, який взмозі нести.
Багато до кого вже й прийти нікому і навіть вічним снам їхнім очі заплів собою густий настирливий барвінок. Тай добре, що він, а не бур'яни!
І стає ясно, що навіть пам'ять, нажаль, часто невічна...
А ми живі. І навряд чи комусь з нас хотілося б, щоб до нас прийшли рідні, і, стоячи в ногах, не згадували наше життя, а розглядали та обговорювали інших. А ще гірше, якби зовсім не прийшли.
Навіть про те ПОТІМ треба хоч іноді думати.
© Yarina Perelesnik
2.05.13
по-перше, треба приіхати на машині. І для тих, в кого вона щороку нова, головне паркуватись там, де найбільше людей буде бачити. Неостаннє - які квітки принести такі, щоб втерти носа іншим, найдорожчі цукерки, лампадки, райдужноголові паски і химерні, різнокольорові крашанки-писанки, бо що люди подумають та скажуть?! Та головне - начепити все своє золото, що є - скільки б не було ланцюжків - всі на себе, і обов'язково модне нове шмаття, зробити шикарну зачіску і макіяж (наче на весілля), та заткнути всіх за пояс, бо ось яка я - дивіться і заздріть! - живу краще за всіх і з жиру бішуся, а тут щей така нагода в один день одразу всім себе показать! І так багато хто забуває куди і чого прийшов....
Для одних Гробки - це можливість побачитися з тими, кого рідко зустрічаєш, і то в радість насправді, а для інших - хлібом не годуй,- дай роздивиться, хто в чому вдягнений явився і з ким, щоб пообговорювати і пообсирати а потім ще й набратись нахабності і по-сусідськи ніби підійти, похристосатись, завести розмову, мовляв, як життя-буття ваше, бо дуже за вас нам неоднаково, ледь як не рідним... одним словом, влізти в сраку без мила, а насправді ближче роздивитись що в кого на шиї-вухах висить та на пальцях блищить, бо здалеку погано видко, та спитати, чи вийшла заміж і де робить, і скільки заробляє.
Коли батюшка закінчує правити, машини різко починають роз'іжджатися, бо кожен хоче виїхати по-хитрому раніш за всіх на Київ, щоб не потрапити в пробку, бо по селах так само всі рвуть колеса на столицю, і однак разом стоять в заторі, що починається з-під Житомира і затягується в самий Київ, бо всі дуже розумні одночасно.
Автівки зникають, а ті, кому нема куди спішити, сідають між могилами і починають поминати. То окреме дійство і теж варте конкурсу "хто кращий", але коли перехиляється вже друга, судді зникають і вже то всьо стає неважливим. Таке собі продовження майовки, тільки без мангалів, бо й інколи починають співати застольних-народних, веселих-хороводних.
Кладовище тріпоче всіма кольорами веселки тих штучних квітів і вінків, що люд придумав нести на місця пам'яті, щоб хоч якось чи то звеселити, чи розбавити той жовтий і гіркий, пекучий і терпкий, як квіти чистотілу, біль втрат, що в кожного свій і ніби найтяжчий, ніби найстрашніший, а інколи подивишся - а в когось він ще гірший, ще важчий... І тоді починаєш розуміти, що кожен має свій хрест, і саме такий, який взмозі нести.
Багато до кого вже й прийти нікому і навіть вічним снам їхнім очі заплів собою густий настирливий барвінок. Тай добре, що він, а не бур'яни!
І стає ясно, що навіть пам'ять, нажаль, часто невічна...
А ми живі. І навряд чи комусь з нас хотілося б, щоб до нас прийшли рідні, і, стоячи в ногах, не згадували наше життя, а розглядали та обговорювали інших. А ще гірше, якби зовсім не прийшли.
Навіть про те ПОТІМ треба хоч іноді думати.
© Yarina Perelesnik
2.05.13
Немає коментарів:
Дописати коментар