Перламутрове дитинство

    Згадую наш лісок над річкою таким, яким я бачила його очима дворічної дитини, бо пам`ятаю себе з двох років.    

  Білокори над водою, врослі старим покрученим корінням у високу стезю, здавалися мені тисячолітніми велетнями, а ярок коло пляжу цілою горою під молодими ще тоді клинчаками. Гребля була широкою, а вода під нею глибокою, страшно було навіть дивитися туди і я міцно трималась за мамину руку, щоб не впасти з мостка.

Все було таке величезне і широчезне, що здавалося мені - став наш не перепливти...

  Згодом все поменшало, коли дітьми вже самі кисли під греблею, а баба чи мати з городу по десятку разів на день дерли горло, щоб догукатись, чи є ми там, чи не потопились, та щоб ішли їсти вже. Кричимо у відповідь "я туууууууууут!!!!!" та "я ше десять минуууууут!!!!!!!" або біжимо додому по сухій пилюці мокрими ногами з синіми губами, потім жовтим од цвіту берегом, а там городом між картоплею, бо як баба прийде по нас з різкою, то буде боляче сраці та ногам по мокрому, коли стьобне. Або по спині. І більш ніякого купання, поки не виклянчиш.

  А ще в нас було цікаве заняття - в сонячні тихі дні лежати на кладці  там, де нема мулу, а пісочок білий, та видивлятися з неї, опустивши голови до самої води, шматочки розбитих черепашок, що виблискували всіма веселковими барвами. То був справжній скарб. Ми збирали їх, складали у "скриньку" з цілої такої черепашки, що ще не встигла висохти та розламатися навпіл. Велика і гарна, завбільшки з дорослу долоню з пальцями. Всередині вона була вся веселково-перламутрова, а ззовні чорна і страшна, тому вдома ми брали стару зубну щітку, пральний порошок та відшкрібали до світло-коричневих рисок річкову химеру так, щоб стала чистою і гарною. 

  Об ті здоровенні молюски ми різали собі ноги, бо у мулі їх було, як камінців на дорозі. Селяни ловили їх качкам, якось відкривали ножем і виймали те гидке і жовте м`ясо, що пищало криком, а його вирізали й годували ним домашню птицю. Качки хапали його й ковтали вмить, тільки в дзьобі чавкало та булькало. Розкрити руками ту черепашку було неможливо, як ми не старались, вона лиш пінилась та шкварчала, але стискалась з такою силою, що часто ми, не витримавши її впертості, гателили нею об щось тверде та розбивали. Як сохло на сонці те бідне розбите створіння Боже, то смерділо страшенно. І ніяких перлин у ньому ніхто не знаходив, хоч і казали, що там вони мають бути.

  Дуже давно я не бачила тих черепашачих "скринь". Чи то тому, що став занедбаний і в ньому давно ніхто не купається, чи тому, що вони вже давно під загрозою зникнення через забруднення водойм та збій в екосистемі. Навіть латаття було на ставу біле й жовте, а зараз лиш на проточній квосі  "глечики" лишились. Їхнє широке гругле листя влітку обліплюють тонкі сині й зелені стрикози, що паруються і гріються на сонці.
  Треба буде спробувати знайти "загублене", - той дитячий скарб, що не має ціни, ті старі скриньки з добром і колишніми перламутровими мріями. 

  

© Yarina Perelesnik

28.03.12