Люблю слухати свою бабуню, коли вона каже про старе.
Балакаємо довго і згадуємо найдавніше...
Той світ, що зараз, і село, і люди, все було іншим, все було таким, яким лиш уявити тепер можна, бо вже не буде того ніколи.
І так шкода мені, що я вже не побачу того всього і тих особливих людей. А так хочеться хоч на раз подивитись у ту шпарку часу, в минулі століття...
Про панські часи вона розказує зі слів предків.
Пан Підгорський мав господу через дорогу од нашого нинішнього обійстя. Йому належали озера, на них були уквітчані виспи, - казкові острівки, а навколо них плавали лебеді... Над озерами зеленів панський парк, що зараз кажуть "лісок". В тому парку поховав пан свого любимого собаку.
Нічого того вже давно нема - де жив пан, там люди городи позаймали й побудувалися, від озер лишився заболотілий став, виспи заросли вільхами і рогозою, лебеді дикі в`ють там свої гнізда, і лише в панськім парку і досі стоїть пам`ятник собаці Підгорського. Час його не пожалів, - здер йому чоло і давно не вгадати, що було викладено з цегли - а , може, сам собака?.. Малими ми ходили туди з сусідськими старшими дітьми і заворожено дивилися, як ті добвали палицями землю під пам`ятником, намагаючись дістатись склепу. Проте ніхто туди так і не заліз, бо боялися. Казали, що хтось там знайшов-таки собачі кості.
А на другому боці був млин, куди до питлю їздили по муку волами. Зараз це приватна власніть. Яким чином - один Господь відає про той липовий цвіт паперів.
Була колись в селі й церква (мал.) СПРАВЖНЯ церква. При ній був цвинтар. Кажуть в народі, що біля церков ховали лиш святих і знатних. Було то так давно, що вже й з місцевих мало хто знає про це. Що з нею стало - бабуся не знає.
На тому місті люди звели садибу. За мій вік їхня хата горіла вже двічі. То блискавиця трісне, то проводка загориться... Проте живуть, як і жили. А люд шептався, що на кістках людських стоїть їх двір, бо там не можна було будуватись - гріх.
Церкву нову так в селі й не поставили, а бажаючих на свята було багато, тож у старому клубі виділили кімнату для прихожан, після чого клуб теж згорів.
Зараз "церква" у новому клубі. З одного боку танці, матюки і гульки, а з другого - до перил прибито хреста, на ньому рушник білий і на свята батюшка, такий само, як і церква,
(прости мені Господи, що на святого отця недобре слово сказала...)
бо п`є, а як вип`є, то лається, приходить святити Паску, Вербу і Різдво. А у вихідні під тим хретом курять, п`ють, хотять до вітру і звідти летить матюччя.
БОГОХУЛЬСТВО. Горіти нам усім в пеклі.
Давненько і це було, за мого дитинства.
У сусідів сталось горе - вкоротив мотузкою собі віку їхній син. Наробив біди з переляку, бо думав, що у сутичці біля клубних гулянь вбив хлопця, а той живий лишився.
Ні один священник не піде до самогубця. Лишаються вони неодспіваними, тай кажуть, що душі їх мучаться між світами і не можна їх ховати на кладовищі, а треба за ровом. Проте, в нас на цвинтарі всі спочивають разом. Грішники грішників ховають.
Цілий рік потому казали горюючі батьки, що вночі хтось стукає у вікна. Стукає, а нема нікого.
А потім стихло.
Баба Кожушиха замолоду втратила чоловіка, і, мабуть сильно за ним притужила, бо казала потім, що на піч до неї він через комин прилітав ночами бачитись.
Прийшлось обсипати кругом хати святим відюком. Згинув потому перелесник.
Один чоловік їхав поночі мотоциклом чи то з колгоспу, чи то на Хутір... а як не крути - повз цвинтар дорога йде. Якраз навпроти нього техніка й заглохла. Крутить він ключем- не заводиться. Піднімає голову, а прямо перед ним постать біла, як з туману чи з диму густого. І як вкопана. Хвилину він, завмерши, дивився на неї й сивів, не знаючи, що робити, бо руки й ноги відняв страх. А потім видіння щезло. Прийшов до тями, завів мотоцикла й помчав додому, не озираючись.
Кажуть, що видітися можуть лиш невпокоєні душі тих, хто собі смерть заподіяв сам.
За інформативну допомогу дякую Опанасюк Надії Василівні та Андрію Чернігову.
© Yarina Perelesnik
16.03.13
Балакаємо довго і згадуємо найдавніше...
Той світ, що зараз, і село, і люди, все було іншим, все було таким, яким лиш уявити тепер можна, бо вже не буде того ніколи.
І так шкода мені, що я вже не побачу того всього і тих особливих людей. А так хочеться хоч на раз подивитись у ту шпарку часу, в минулі століття...
Пан Підгорський мав господу через дорогу од нашого нинішнього обійстя. Йому належали озера, на них були уквітчані виспи, - казкові острівки, а навколо них плавали лебеді... Над озерами зеленів панський парк, що зараз кажуть "лісок". В тому парку поховав пан свого любимого собаку.
Нічого того вже давно нема - де жив пан, там люди городи позаймали й побудувалися, від озер лишився заболотілий став, виспи заросли вільхами і рогозою, лебеді дикі в`ють там свої гнізда, і лише в панськім парку і досі стоїть пам`ятник собаці Підгорського. Час його не пожалів, - здер йому чоло і давно не вгадати, що було викладено з цегли - а , може, сам собака?.. Малими ми ходили туди з сусідськими старшими дітьми і заворожено дивилися, як ті добвали палицями землю під пам`ятником, намагаючись дістатись склепу. Проте ніхто туди так і не заліз, бо боялися. Казали, що хтось там знайшов-таки собачі кості.
Була колись в селі й церква (мал.) СПРАВЖНЯ церква. При ній був цвинтар. Кажуть в народі, що біля церков ховали лиш святих і знатних. Було то так давно, що вже й з місцевих мало хто знає про це. Що з нею стало - бабуся не знає.
На тому місті люди звели садибу. За мій вік їхня хата горіла вже двічі. То блискавиця трісне, то проводка загориться... Проте живуть, як і жили. А люд шептався, що на кістках людських стоїть їх двір, бо там не можна було будуватись - гріх.
Церкву нову так в селі й не поставили, а бажаючих на свята було багато, тож у старому клубі виділили кімнату для прихожан, після чого клуб теж згорів.
Зараз "церква" у новому клубі. З одного боку танці, матюки і гульки, а з другого - до перил прибито хреста, на ньому рушник білий і на свята батюшка, такий само, як і церква,
(прости мені Господи, що на святого отця недобре слово сказала...)
бо п`є, а як вип`є, то лається, приходить святити Паску, Вербу і Різдво. А у вихідні під тим хретом курять, п`ють, хотять до вітру і звідти летить матюччя.
БОГОХУЛЬСТВО. Горіти нам усім в пеклі.
Давненько і це було, за мого дитинства.
У сусідів сталось горе - вкоротив мотузкою собі віку їхній син. Наробив біди з переляку, бо думав, що у сутичці біля клубних гулянь вбив хлопця, а той живий лишився.
Ні один священник не піде до самогубця. Лишаються вони неодспіваними, тай кажуть, що душі їх мучаться між світами і не можна їх ховати на кладовищі, а треба за ровом. Проте, в нас на цвинтарі всі спочивають разом. Грішники грішників ховають.
Цілий рік потому казали горюючі батьки, що вночі хтось стукає у вікна. Стукає, а нема нікого.
А потім стихло.
Баба Кожушиха замолоду втратила чоловіка, і, мабуть сильно за ним притужила, бо казала потім, що на піч до неї він через комин прилітав ночами бачитись.
Прийшлось обсипати кругом хати святим відюком. Згинув потому перелесник.
Один чоловік їхав поночі мотоциклом чи то з колгоспу, чи то на Хутір... а як не крути - повз цвинтар дорога йде. Якраз навпроти нього техніка й заглохла. Крутить він ключем- не заводиться. Піднімає голову, а прямо перед ним постать біла, як з туману чи з диму густого. І як вкопана. Хвилину він, завмерши, дивився на неї й сивів, не знаючи, що робити, бо руки й ноги відняв страх. А потім видіння щезло. Прийшов до тями, завів мотоцикла й помчав додому, не озираючись.
Кажуть, що видітися можуть лиш невпокоєні душі тих, хто собі смерть заподіяв сам.
За інформативну допомогу дякую Опанасюк Надії Василівні та Андрію Чернігову.
© Yarina Perelesnik
16.03.13
Немає коментарів:
Дописати коментар