Йшла я якось понад нашим давнім ставом... В тиші і спокої літніх трав, під замріяними білокорами і соснами, котрих зараз вже ніхто не тривожить... Згадалось дитинство, коли все було інакше в селі...
Та ще й зовсім недавно тим шляхом гнали худобу на пасовище. Правда, сільську - лиш в десяток корівок.
Цього літа вже не стало череди. Лиш квітка Череда поросла буйно поміж трав до колін та заповнила коров'ячу пустку. Заповнив її і високий жовтий Коров'як, що над яром стоїть часто, як пастух... Люди не тримають рогату худобу - нема здоров`я, чи чоловіка нема о бійсті, щоб добре працював коло стайні , косив, робив, годував. Тяжка то праця - тримати господарство.
Заросло все кругом травами. наче й не було нічого. Лиш горби та ями під ногами нагадують про те, як колись тут земля стугоніла від ратиць та копит... "Тара" - так казали на глиняну дорогу попід ліском, котрою гнали величезні череди корів на пашню. Вона була схожа на пральну дошку. В дощ біля ставу, де глина болотиста, можна було загрузнути по коліна. Навіть корови грузли, важко витягуючи ноги, а під ними все булькало, гекало й засмоктувало в гливу трясовицю ще більше.
Сільського "товару" будо голів з сімдесят, а колгоспного - й не злічити... Потираючись одна об одну, корови зливались в єдине ціле... Чорно-ряба річка, жива і швидка, з гулом і тупотом, котрий чути було здалеку, текла попід панським ліском... Рано-вранці йшла череда на пашу, в обід на дійню, потім повертала на поля і ввечері бігла до стійла. У кожної корівки на вусі бірка з номером - то значить, що корова державна. Як хто з колгоспу купував собі скотину додому - було видно, звідки родом годувальниця.
Пастух завжди був на коні та з собакою, чи двома. Той пес був навчений і всю роботу робив сам - свисне наглядач, вдарить довгим гарапником об землю, що сам його збатожив зі шкіри, - аж наче блискавиця б'є в сухе дерево. Тріск той підганяє худобу, що враз стає "шовковою" од страху. А собака тим часом преймає-заганяє, тримає купи своє стадо. Нема пастухів, нема батогів... Лиш квіточка синьоока Петрів Батіг цвіте кругом по зарослим коров'ячим шляхам, де вже й не видно, що тими стежками текло життя доброго господарства.
Пам'ятаю з дитинства, як ранесенько удосвіта, далеко за ліском через річку, гуділо на фермі - то вмикали дійницю. Від того звуку було якось тепло й радісно на душі. А в хліві тим часом дзвінко джизчало молоко об відро - то баба доіла свою корову... Потім їхав на підводі молочар. Він збирав молоко по людях і платив за те копійки. Бідони мирно собі бовтались на возі, скрипів старий віз... А молочар куняв проти сонечка, опустивши голову. Де під тином стояли банки та відра з молоком - його вірна плоха коняка ставала сама, бо знала напам`ять, хто здає молОка.
Відлинули ті часи. Нема нічого. Хто ще має корову - припинає на полі чи за городами, або і в тому ж яру, де вже нікому пастися. Позаростало, заглушило життя сільське інше життя - зелений світ різнобарвної природи. Він тече у своєму руслі і дарує умиротворення.
І сум. Одиноку печаль за тим, чого вже ніколи не буде.
© Yarina Perelesnik
26.07.13
Та ще й зовсім недавно тим шляхом гнали худобу на пасовище. Правда, сільську - лиш в десяток корівок.
Цього літа вже не стало череди. Лиш квітка Череда поросла буйно поміж трав до колін та заповнила коров'ячу пустку. Заповнив її і високий жовтий Коров'як, що над яром стоїть часто, як пастух... Люди не тримають рогату худобу - нема здоров`я, чи чоловіка нема о бійсті, щоб добре працював коло стайні , косив, робив, годував. Тяжка то праця - тримати господарство.
Заросло все кругом травами. наче й не було нічого. Лиш горби та ями під ногами нагадують про те, як колись тут земля стугоніла від ратиць та копит... "Тара" - так казали на глиняну дорогу попід ліском, котрою гнали величезні череди корів на пашню. Вона була схожа на пральну дошку. В дощ біля ставу, де глина болотиста, можна було загрузнути по коліна. Навіть корови грузли, важко витягуючи ноги, а під ними все булькало, гекало й засмоктувало в гливу трясовицю ще більше.
Сільського "товару" будо голів з сімдесят, а колгоспного - й не злічити... Потираючись одна об одну, корови зливались в єдине ціле... Чорно-ряба річка, жива і швидка, з гулом і тупотом, котрий чути було здалеку, текла попід панським ліском... Рано-вранці йшла череда на пашу, в обід на дійню, потім повертала на поля і ввечері бігла до стійла. У кожної корівки на вусі бірка з номером - то значить, що корова державна. Як хто з колгоспу купував собі скотину додому - було видно, звідки родом годувальниця.
Пастух завжди був на коні та з собакою, чи двома. Той пес був навчений і всю роботу робив сам - свисне наглядач, вдарить довгим гарапником об землю, що сам його збатожив зі шкіри, - аж наче блискавиця б'є в сухе дерево. Тріск той підганяє худобу, що враз стає "шовковою" од страху. А собака тим часом преймає-заганяє, тримає купи своє стадо. Нема пастухів, нема батогів... Лиш квіточка синьоока Петрів Батіг цвіте кругом по зарослим коров'ячим шляхам, де вже й не видно, що тими стежками текло життя доброго господарства.
Пам'ятаю з дитинства, як ранесенько удосвіта, далеко за ліском через річку, гуділо на фермі - то вмикали дійницю. Від того звуку було якось тепло й радісно на душі. А в хліві тим часом дзвінко джизчало молоко об відро - то баба доіла свою корову... Потім їхав на підводі молочар. Він збирав молоко по людях і платив за те копійки. Бідони мирно собі бовтались на возі, скрипів старий віз... А молочар куняв проти сонечка, опустивши голову. Де під тином стояли банки та відра з молоком - його вірна плоха коняка ставала сама, бо знала напам`ять, хто здає молОка.
Відлинули ті часи. Нема нічого. Хто ще має корову - припинає на полі чи за городами, або і в тому ж яру, де вже нікому пастися. Позаростало, заглушило життя сільське інше життя - зелений світ різнобарвної природи. Він тече у своєму руслі і дарує умиротворення.
І сум. Одиноку печаль за тим, чого вже ніколи не буде.
© Yarina Perelesnik
26.07.13
Немає коментарів:
Дописати коментар