Так по-вуличному на них казали. Бо бабу Звали Надею, а діда Павлом. "Коло Павлика", це тобто на горбочку кутка. Старий широкий двір з каштаном над дорогою, що один в окрузі цілий був, тай так і є. Лиш Павликів немає вже давно. Земля їм пухом.
Як була я мала, бігали з дітьми до них збирати каштани, гралися в піску з їхніми внучками. А ще збирали попід тином яблука, що падали в траву. Солодкі і медові. Таких не було ні в кого. Нападає яблук за день, увечері люди гонять корів, а ті й знають, кудою треба йти - важко дихаючи в траву, висолоплювали свої довгі язики і слиняво хрумтіли смачними плодами. Після корів можна було вже не шукати.
Павлики любили випити. Дід Павло ходив по селу, шукаючи оковитої і ніс до Наді, бо вона на село не виходила, а сиділа вдома. Ноги боліли. І то йде Павлик по дорозі, наче на завтра. Прабабця моя, вже покійниця, царство їй небесне, сидить на порозі й виглядає на дорогу: "О, вже: посунув!"
Минали роки, збувалося в Павликів хазяйство пустіли хліви й двір, бо старі вже були та немічні, та й за горілочкою не було коли. Якось в холодну пору знайшли сусіди їх у хаті неживими. Дід лежав у сінях, а баба, на той час вже лежача, бо давно відняло ноги, у кімнаті біля ліжка віддала Богові душу, коли побачила крізь прочинені двері, що дід впав і не встає.
Поховали обох в одній могилі.
А хату розхитують злидні та вітри, підмивають весняні сніги поталі, вже й страшно туди заходити. Діти й внуки забули до неї дорогу.
У міжвіконні замість прикрас всипано на палець вже прозорими сухими жовтими мухами, Дошки на підлозі побив шашель та лишив по ній жовті купки своєї тирси...
Умови життя в Павликів були далекі від казкових. Але прожили вони - як в казці кажуть: довго й щасливо та й вмерли в один день.
© Yarina Perelesnik
26.04.13
Як була я мала, бігали з дітьми до них збирати каштани, гралися в піску з їхніми внучками. А ще збирали попід тином яблука, що падали в траву. Солодкі і медові. Таких не було ні в кого. Нападає яблук за день, увечері люди гонять корів, а ті й знають, кудою треба йти - важко дихаючи в траву, висолоплювали свої довгі язики і слиняво хрумтіли смачними плодами. Після корів можна було вже не шукати.
Павлики любили випити. Дід Павло ходив по селу, шукаючи оковитої і ніс до Наді, бо вона на село не виходила, а сиділа вдома. Ноги боліли. І то йде Павлик по дорозі, наче на завтра. Прабабця моя, вже покійниця, царство їй небесне, сидить на порозі й виглядає на дорогу: "О, вже: посунув!"
Минали роки, збувалося в Павликів хазяйство пустіли хліви й двір, бо старі вже були та немічні, та й за горілочкою не було коли. Якось в холодну пору знайшли сусіди їх у хаті неживими. Дід лежав у сінях, а баба, на той час вже лежача, бо давно відняло ноги, у кімнаті біля ліжка віддала Богові душу, коли побачила крізь прочинені двері, що дід впав і не встає.
Поховали обох в одній могилі.
А хату розхитують злидні та вітри, підмивають весняні сніги поталі, вже й страшно туди заходити. Діти й внуки забули до неї дорогу.
У міжвіконні замість прикрас всипано на палець вже прозорими сухими жовтими мухами, Дошки на підлозі побив шашель та лишив по ній жовті купки своєї тирси...
Умови життя в Павликів були далекі від казкових. Але прожили вони - як в казці кажуть: довго й щасливо та й вмерли в один день.
© Yarina Perelesnik
26.04.13
Немає коментарів:
Дописати коментар