Коли випадає нагода приїхати в село, обов`язково виходжу увечері на вулицю. Цього разу, хоч і було холодно та вітряно, все ж пробіглась по кутку туди-назад, прихопивши фотокамеру, і хоч не збиралась нічого серйозного знімати, але настрій був якийсь піднесений і душа бажала чудес та видовищ. Мабуть, це тому, що вже два місяці од Різдва не бачила дому.
І щоразу, коли я затемна йду по вулиці, то зустрічаю малоліток, - то по одній, то по двоє, вони так швидко йдуть до клубу, наче спізнюються. Згадую, як бігала на танці сама...
То тоді ж хоч клуба відкривали! Як зараз пам`ятаю - квиток був 50 копійок, які треба було виклянчити в матері на танці, бо дуже кортіло повикабелюваться перед хлопцями. Потім вхід подорожчав і став вартувати одну гривню. Така новина дуже обурила всіх і багато хто намагався проскочити зайцем або потоваришувати з завклубом, забалакати йому зуби, або ж підлизатись, щоб тому стало соромно брати гроші у новоспеченого "брата". Минув час і я не знаю, скільки коштує квиток на вході, але молодь туди біжить, наче в останній раз, хоч двері підперти, коли завклубу лінь відкрити танцюльки... Порівнюючи ту кількість народу, що в мій час начиняла клуб, і ту, що туди ходить зараз, то це просто й рівнять нема що. Не було де нагнутись, щоб завязать шнурка на кросівку, а треба було вийти надвір, та так, щоб по дорозі його ніхто не відірвав своїм сорок п`ятим.
А зараз село потиху вимирає.
Тепер мені вже цікаво більше побути вечір вдома, в хаті, коли бабуська розказує про минулі роки свої. Пам`ять в неї - дай, Господи, кожному... ЇЇ "короткометражки" я готую окремо, бо це те, чого ніхто не скаже, чого ніхто не знає і не пам'ятає, або й тому, що вже нема кому.
© Yarina Perelesnik
15.03.13
© Yarina Perelesnik
І щоразу, коли я затемна йду по вулиці, то зустрічаю малоліток, - то по одній, то по двоє, вони так швидко йдуть до клубу, наче спізнюються. Згадую, як бігала на танці сама...
То тоді ж хоч клуба відкривали! Як зараз пам`ятаю - квиток був 50 копійок, які треба було виклянчити в матері на танці, бо дуже кортіло повикабелюваться перед хлопцями. Потім вхід подорожчав і став вартувати одну гривню. Така новина дуже обурила всіх і багато хто намагався проскочити зайцем або потоваришувати з завклубом, забалакати йому зуби, або ж підлизатись, щоб тому стало соромно брати гроші у новоспеченого "брата". Минув час і я не знаю, скільки коштує квиток на вході, але молодь туди біжить, наче в останній раз, хоч двері підперти, коли завклубу лінь відкрити танцюльки... Порівнюючи ту кількість народу, що в мій час начиняла клуб, і ту, що туди ходить зараз, то це просто й рівнять нема що. Не було де нагнутись, щоб завязать шнурка на кросівку, а треба було вийти надвір, та так, щоб по дорозі його ніхто не відірвав своїм сорок п`ятим.
А зараз село потиху вимирає.
Тепер мені вже цікаво більше побути вечір вдома, в хаті, коли бабуська розказує про минулі роки свої. Пам`ять в неї - дай, Господи, кожному... ЇЇ "короткометражки" я готую окремо, бо це те, чого ніхто не скаже, чого ніхто не знає і не пам'ятає, або й тому, що вже нема кому.
© Yarina Perelesnik
15.03.13
© Yarina Perelesnik
Немає коментарів:
Дописати коментар