В березні 2011 року я присвятила свій вихідний покинутим напівзруйнованим хатам, бо
для фотознімків
там можна знайти багато чого цікавого. Таких хатин на той час в нас на кутку було ще багато, а зараз їх порозбирали на дрова, решта завалилась і гниє. Видовище жахливе. Господарі їхні давно повмирали, якщо були діти, то роз`їхались хто куди, ні слуху ні духу, нікому не треба те село, ніхто на землі працювати не хоче. Отак стоять чи напівлежать ті бідні хати-мазанки, як безпомічні старці перед смертю. Та смерть до них вже давно прийшла і доточує їх кості під всіма стихіями небесними.
В деякі з них заходити було вже досить страшно, бо могло й на голову впасти.
По вибитим шибкам гуляють протяги і свищуть в напіврозвалених печах і грубах аж у комин.
Добратись туди легше зимою, якщо курганів нема, або ж весною, коли сніг зійде, торішній бур`ян лежить, а новим ще не заросло. Бо літом там стоять непролазні хащі з кропиви й будяків, що вище голови виростають і затуляють сонце. Як кажуть у народі "чорт зна які там вовки водяться".
З глибого дитинства пам`ятаю, як баба Лімпія, стара і зігнута, аж чорна, виходила до воріт, і, спершить об стовпчик, спостерігала за пішими-їзджими по дорозі з надією з кимось "зачепитись" і побалакати. Давно-давно то було. Років з двадцять п`ять тому...
Я зайшла в її в хату. Стін від городу не було, стріха нагнулась аж до землі. Хтось вже почав розбирати землянку собі до груби. Глиняна підлога, зі стелі й стін стирчить полова і колихається, посипавшись, на старому павутинні... З одного боку хата сіла по вікно в землю, ховаючи сама себе на рідному подвір`ї, що стало для неї кладовищем.
На єдиному вікні до дороги мою увагу привернула кругла дірка у шибці.
Вона була рівна і ніби обпечена по краях. На зовнішньому склі була така ж, але менша. Вугло на ньому, мабуть, було вдарене гілляками, що від вітру могли впасти зі старого сухого береста над хатою, тому відкололося й випало надвір. То блискавиця гуляла у грозу.
Знімок той я показала дідові-сусіду. І він розповів мені історію зі свого дитинства.
Поруч з нашим селом бере свій початок сусіднє і на горбочку першого кутка так само по вікна в землю вросла хатинка. Там колись жила жінка-знахарка. Казали на неї і відьма, і шептуха, і що то їй від матері передалося, і чого тільки не балакали, а все одно ходили викачуватись яйцем по три рази від пристріту, чи поворожити, або й кого приворожити. Пам`ятаю її, бабу Марину,- маленька, стара й зігнута, руки в неї трусились і вся вона була у зморшках.
Так от. Якось сусідові батьки повертались пізно з посиденьок. Сонце давно сіло і наступала тиха ніч. І раптом бачать вони - летить їм назустріч вогняна куля, язиками полум`я ворушить і переливається, аж вулиця розвиднилась, наче ранок прийшов. Полякалися, стали й чекають - що ж воно буде далі??? Той клубок повернув у двір до баби Марини і шугонув у комин.
Після того люди довго пересудили, що то до відьми Перелесник літає гостювати.
Чи правда то, чи вигадка - один Господь знає. Хоча, згадки про таке явище досить часті з давніх часів в українських переказах та легендах.
У всьому є істина. І людина її шукає.
Місяців зо три після моєї першої "експедиції" на тій шибочці я знайшла ще одну схожу дірочку.
Чи то хата прийняла нового господаря, чи то гостює в ній хтось, але там щось є.
І воно має пам`ять.
© Yarina Perelesnik
3.02.13
В деякі з них заходити було вже досить страшно, бо могло й на голову впасти.
По вибитим шибкам гуляють протяги і свищуть в напіврозвалених печах і грубах аж у комин.
Добратись туди легше зимою, якщо курганів нема, або ж весною, коли сніг зійде, торішній бур`ян лежить, а новим ще не заросло. Бо літом там стоять непролазні хащі з кропиви й будяків, що вище голови виростають і затуляють сонце. Як кажуть у народі "чорт зна які там вовки водяться".
З глибого дитинства пам`ятаю, як баба Лімпія, стара і зігнута, аж чорна, виходила до воріт, і, спершить об стовпчик, спостерігала за пішими-їзджими по дорозі з надією з кимось "зачепитись" і побалакати. Давно-давно то було. Років з двадцять п`ять тому...
Я зайшла в її в хату. Стін від городу не було, стріха нагнулась аж до землі. Хтось вже почав розбирати землянку собі до груби. Глиняна підлога, зі стелі й стін стирчить полова і колихається, посипавшись, на старому павутинні... З одного боку хата сіла по вікно в землю, ховаючи сама себе на рідному подвір`ї, що стало для неї кладовищем.
На єдиному вікні до дороги мою увагу привернула кругла дірка у шибці.
Вона була рівна і ніби обпечена по краях. На зовнішньому склі була така ж, але менша. Вугло на ньому, мабуть, було вдарене гілляками, що від вітру могли впасти зі старого сухого береста над хатою, тому відкололося й випало надвір. То блискавиця гуляла у грозу.
Знімок той я показала дідові-сусіду. І він розповів мені історію зі свого дитинства.
Поруч з нашим селом бере свій початок сусіднє і на горбочку першого кутка так само по вікна в землю вросла хатинка. Там колись жила жінка-знахарка. Казали на неї і відьма, і шептуха, і що то їй від матері передалося, і чого тільки не балакали, а все одно ходили викачуватись яйцем по три рази від пристріту, чи поворожити, або й кого приворожити. Пам`ятаю її, бабу Марину,- маленька, стара й зігнута, руки в неї трусились і вся вона була у зморшках.
Так от. Якось сусідові батьки повертались пізно з посиденьок. Сонце давно сіло і наступала тиха ніч. І раптом бачать вони - летить їм назустріч вогняна куля, язиками полум`я ворушить і переливається, аж вулиця розвиднилась, наче ранок прийшов. Полякалися, стали й чекають - що ж воно буде далі??? Той клубок повернув у двір до баби Марини і шугонув у комин.
Після того люди довго пересудили, що то до відьми Перелесник літає гостювати.
Чи правда то, чи вигадка - один Господь знає. Хоча, згадки про таке явище досить часті з давніх часів в українських переказах та легендах.
У всьому є істина. І людина її шукає.
Місяців зо три після моєї першої "експедиції" на тій шибочці я знайшла ще одну схожу дірочку.
Чи то хата прийняла нового господаря, чи то гостює в ній хтось, але там щось є.
І воно має пам`ять.
© Yarina Perelesnik
3.02.13
Немає коментарів:
Дописати коментар