Ми звикли сприймати поняття "за вікнами" - як те, що знаходиться за межами дому.
Я ж хочу говорити про це з іншого боку, а саме про завіконня, яке мовчить, бо воно там, всередині осель.
Сьогодні я почну свою розповідь про очі домівок з того, що за кожним з них є своя історія.
Ось і зараз - доля однієї сім'ї, хати і вікна, в яке до сонця, на вулицю, до дороги, чекаючи когось, чи просто так, дивилися ті люди, яких вже давно нема. Залишились лише стара хата й двір, а на цвинтарі дві могили з різницею в більш як чотири десятиліття.
Коли я була ще дитиною, товаришувала з сусідським дівчам. Біля її двору через город жила самотня баба Ніна. А наша сім'я тримала поруч з нею ділянку, тож там ми часто й бачили бабцю - то поміж картоплі, коли була ще дужа і сама все обробляла на городі і в дворі, то на полуничних грядках, то в саду поміж яблунь і шовковиць. Ніколи вона не посміхалась. Не було радості в її очах, ніхто не приїздив, родичів ми ніколи в неї не бачили. Хоч і звичайна така бабуся була, тай усе.
В неї на городі, біля межі, ріс цілий рядок різнокольорових братків, на той час чомусь таких рідкісних квітів у дворах. І ми з подружкою внадились до них. "Йдем до баби Ніни по квітки?" - часто від когось з нас звучало з "нема чого робити".
Інколи нам вдавалося насмикати букетики, а інколи вона нас заставала "на гарячому" і проганяла з криком, а ми від сорому і страху бігли і довго не показувалися їй на очі навіть на вулиці.
Я запитала у своєї бабусі, чому ж та баба Ніна живе одна? Де її діти і чому ніхто не приїжджає до неї. І виявилося, що доля в неї склалась так, що коли сказати ТЯЖКО, то не сказати нічого. Бо життя над бабою Ніною познущалось сповна. Чи була вона в тому винна - не думаю. Обставини склалися не в залежності від неї, хіба що на роду так було написано за чиїсь тяжкі гріхи.
Була в баби Ніни двадцятирічна дочка Леся. Дуже гарна була, бо і мати іі замолоду мала красу чорноброву та виразну. Тоді тільки почались 60-ті роки. Жили вдвох, але щасливо.
Леся працювала в колгоспі, вчилася на тракториста, а коли почались жнива, то вела облік машин з зерном, що йшли з поля до комори.
Один водій викрав собі машину зерна, а Леся дала про це звіт у колгоспній конторі.
На другий день були такі ж роботи і в обідню перерву дівчина прилягла на полі в копичці соломи відпочити. Людей навколо не було.
Він їхав по полю в цей час прямо на ту купку соломи... Вона лиш голову встигла підняти. А він, побачивши іі, натиснув на газ...
Судили за відняте життя і дали шість років. Старі закони тих часів були м'які. Відсидів три.
І знов сів за кермо. І навмисне світив уночі фарами у вікна самотньої матері на знак помсти, розважаючись і знущаючись.
Не залишилась в селі його сім'я, кудись переїхали, бо жити серед людей з такою славою було соромно і нестерпно.
Довелось бідній бабі Ніні ще сорок з лихом років тягти ненависне існування у пустій хаті серед фотографій єдиної рідної кровиночки, що були розвішені по стінах великими портретами. А над дверима кімнати висіла велика фотокартка в рамі, на якій в труні лежала Леся, над нею побита горем мати, а навколо люди, і у одного чоловіка заклеєне обличчя вирізкою з вицвілої листівки. Хто то був - вже ніхто не скаже. Навіщо то все - ніхто не знав... крім покійної баби Ніни, що знайшла спочинок біля коханої донечки, з якою так довго благала Бога про зустріч.
© Yarina Perelesnik
2.02.13
© Yarina Perelesnik
Я ж хочу говорити про це з іншого боку, а саме про завіконня, яке мовчить, бо воно там, всередині осель.
Сьогодні я почну свою розповідь про очі домівок з того, що за кожним з них є своя історія.
Ось і зараз - доля однієї сім'ї, хати і вікна, в яке до сонця, на вулицю, до дороги, чекаючи когось, чи просто так, дивилися ті люди, яких вже давно нема. Залишились лише стара хата й двір, а на цвинтарі дві могили з різницею в більш як чотири десятиліття.
Коли я була ще дитиною, товаришувала з сусідським дівчам. Біля її двору через город жила самотня баба Ніна. А наша сім'я тримала поруч з нею ділянку, тож там ми часто й бачили бабцю - то поміж картоплі, коли була ще дужа і сама все обробляла на городі і в дворі, то на полуничних грядках, то в саду поміж яблунь і шовковиць. Ніколи вона не посміхалась. Не було радості в її очах, ніхто не приїздив, родичів ми ніколи в неї не бачили. Хоч і звичайна така бабуся була, тай усе.
В неї на городі, біля межі, ріс цілий рядок різнокольорових братків, на той час чомусь таких рідкісних квітів у дворах. І ми з подружкою внадились до них. "Йдем до баби Ніни по квітки?" - часто від когось з нас звучало з "нема чого робити".
Інколи нам вдавалося насмикати букетики, а інколи вона нас заставала "на гарячому" і проганяла з криком, а ми від сорому і страху бігли і довго не показувалися їй на очі навіть на вулиці.
Я запитала у своєї бабусі, чому ж та баба Ніна живе одна? Де її діти і чому ніхто не приїжджає до неї. І виявилося, що доля в неї склалась так, що коли сказати ТЯЖКО, то не сказати нічого. Бо життя над бабою Ніною познущалось сповна. Чи була вона в тому винна - не думаю. Обставини склалися не в залежності від неї, хіба що на роду так було написано за чиїсь тяжкі гріхи.
Була в баби Ніни двадцятирічна дочка Леся. Дуже гарна була, бо і мати іі замолоду мала красу чорноброву та виразну. Тоді тільки почались 60-ті роки. Жили вдвох, але щасливо.
Леся працювала в колгоспі, вчилася на тракториста, а коли почались жнива, то вела облік машин з зерном, що йшли з поля до комори.
Один водій викрав собі машину зерна, а Леся дала про це звіт у колгоспній конторі.
На другий день були такі ж роботи і в обідню перерву дівчина прилягла на полі в копичці соломи відпочити. Людей навколо не було.
Він їхав по полю в цей час прямо на ту купку соломи... Вона лиш голову встигла підняти. А він, побачивши іі, натиснув на газ...
Судили за відняте життя і дали шість років. Старі закони тих часів були м'які. Відсидів три.
І знов сів за кермо. І навмисне світив уночі фарами у вікна самотньої матері на знак помсти, розважаючись і знущаючись.
Не залишилась в селі його сім'я, кудись переїхали, бо жити серед людей з такою славою було соромно і нестерпно.
Довелось бідній бабі Ніні ще сорок з лихом років тягти ненависне існування у пустій хаті серед фотографій єдиної рідної кровиночки, що були розвішені по стінах великими портретами. А над дверима кімнати висіла велика фотокартка в рамі, на якій в труні лежала Леся, над нею побита горем мати, а навколо люди, і у одного чоловіка заклеєне обличчя вирізкою з вицвілої листівки. Хто то був - вже ніхто не скаже. Навіщо то все - ніхто не знав... крім покійної баби Ніни, що знайшла спочинок біля коханої донечки, з якою так довго благала Бога про зустріч.
© Yarina Perelesnik
2.02.13
Немає коментарів:
Дописати коментар